 Відомо, що Україна - рекордсмен по глибині кризи. Причин тут багато, більшість з них суто внутрішні і «благопріобретенниє» на грунті бездарної політики останніх років. Серед них є й такі, на які країна вже «натикалася» і які можна позначити як «невивчені уроки».
Не так давно (1997-1998 рр.). Україна пережила економічну кризу, і нової влади слід було б враховувати уроки минулих років, не допускаючи провалів, характерних для того часу. Так, країни Південно-Східної Азії, які були в епіцентрі тієї кризи, добре засвоїли урок. Їх досвід корисний був би Україні.
Перший урок, засвоєний країнами Південно-Східної Азії (але не нами), стосується меж форсування експортно орієнтованої економіки. Вже в 1997-1998 роках було гранично ясно, що настала криза моделі, в рамках якої локомотивом є експорт. Відповідно, у країнах Південно-Східної Азії (але не у нас) після кризи була розроблена і реалізована стратегія структурних перетворень, що забезпечують істотне розширення внутрішнього ринку. Характерно, що там, де структурні перетворення були проведені лише частково, застарілі проблеми залишилися, і це негативно позначилося на наслідках кризи. Так, країни з найбільш відкритими економіками мали в кризовій ситуації найнижчі показники зростання (це Таїланд і раніше процвітаючий Сінгапур).
Феноменальних успіхів за рахунок маневру, націленого на розширення внутрішнього ринку, досяг Китай. За рахунок вдало вибудуваних механізмів і стимулів внутрішнього споживання ця країна не тільки уникла кризового спаду, але й досягла високих (7-8%) темпів зростання. У підсумку Китаю за час кризи навіть вдалося піднятися ще на одну сходинку в гонці за світове лідерство. Що ж стосується країн Південно-Східної Азії, то в них стимулювання внутрішнього споживання було реалізовано не тільки через підвищення зарплат, але й за допомогою зниження прибуткового податку, і податку на додану вартість, а також через підтримку фермерів, зниження процентних ставок по банківських кредитах.
Україна, як відомо, знехтувала отриманими в 1997-1998 роках уроком. Більше того, країна опинилася в довгостроковій експортної пастці, оскільки основні продукти експорту загубили в останні роки конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Наслідки для внутрішнього ринку на цьому грунті плачевні, а швидка структурна переорієнтація з-за занепаду експорту виявилася неможливою.
Другий урок, отриманий і вчинений азіатами в період кризи 1997-1998 років, стосується впорядкування фінансів.
Криза, пережитий у 1990-ті роки, змусив країни Південно-Східної Азії посилити підходи до сумнівних кредитах, підвищити вимоги до обов'язкових резервів ліквідності, оптимізувати систему страхування внесків. Крім того, були розроблені і реалізовані заходи, що забезпечують ефективне управління ризиками, що дозволяють оптимізувати борги корпоративного кредитування.
Зрозуміло, все це позитивно позначилося на подальшому розвитку країн Південно-Східної Азії, в тому числі і за рахунок експорту. Країни ці після кризи зберегли потенціал підтримки експортних компаній на перспективних напрямках.
Україна ж загрузла в тенетах популізму і цілком логічно виставила себе фінансовим банкрутом.
Третій урок, отриманий Україною в кінці 1990-х років, стосується проблем диверсифікації виробництва з ухилом на підвищення питомої ваги високотехнологічних виробництв. Криза 1997-1998 років надав розвитку високих технологій характер імперативу. Відповідно, стійкими до кризи виявилися саме ті країни Південно-Східної Азії, які ще до кризи стали на шлях інновацій.
В Україні, яка проігнорувала і цей урок, - при безсумнівному знанні самої проблеми (1) і при окремих спробах «розпалити» інноваційний багаття - з приходом помаранчевої влади ситуація тільки погіршувалася. Жадібність і прагнення досягти сьогочасної вигоди (нацарюваті і фінансово втекті) зумовили встановлення владою та олігархами антімодерністского консенсусу. В Україні розгорнувся небачений у сучасному світі процес градації. Щоб всього-на-всього уповільнити його, необхідні надзусилля.
У підсумку Україна стала країною без стратегічної перспективи, а значить - країною сьогохвилинних інтересів і малих справ. У такій ситуації, яка позбавляє народ кращого майбутнього, Україна закономірно виявилася світовим лідером депресивності (згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров'я - ВООЗ). А депресивність - це серйозна перешкода в творенні, і тим більше - у модернізації (2).
Четвертий урок того ж (минулого) кризи для України полягає в тому, що самотня країна (навіть країна успішна) у нинішньому глобальному світі не може відчувати себе комфортно. А якщо країна ще й деградуюча, то складності перебування країни на планеті Земля зводяться до степеня.
Мушу зазначити, що урок і за підсумками кризи 1997-1998 років Україна і не могла освоїти. Занадто велика була самовпевненість та ейфорія в переддень, і за підсумками помаранчевих подій. Та й найближчі сусіди в той період ще не обігнали Україну, в тому числі - в рази.
А от країни Південно-Східної Азії, що випробували удари азіатської кризи, вже тоді усвідомили складності і необхідність входження в многострановое співтовариство; вони відкинули емоції і розрахували, що інтеграційний альянс, та ще й з такими країнами, як Китай і Японія, додає їм імпульс для прискорення розвитку. У тому числі - за рахунок величезного ринку, який стане для них ринком внутрішнім.
Те, що всі країни Південно-Східної Азії націлені на входження в АСЕАН, - загальновідомо; як і те, що інтеграційні зрушення набирають обертів. Особливо успішним є взаємоузгодженої формування наймасштабніших об'єктів інфраструктури. В Азії вже в 2010 році буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі Китай-АСЕАН.
Але для України, позиція якої виражається формулою: «На Північ не хочу, а на Захід - не пускають», повчально те, що відстаючих ніде не жалують і їх навіть в Азії вже почали від інтеграційних процесів відтісняти через відставання.
Так, з-за відносного (порівняно з іншими) відставання країн, що входять в АСЕАН, саму стратегію АСЕАН + 3 нині переорієнтують зі стратегічної опрацювання майбутнього на протидію загрозам минулого.
Відключення ряду країн Асен +3 від формування стратегій майбутнього мотивується перепадами в рівнях розвитку, що позбавляє шансів успішного використання надстранових регуляторів. До речі, подібна вибірковість, орієнтуються на створення більш-менш вирівняність простору і на відсікання слабких, «підказана» провалами в регуляторній практиці Євросоюзу. Там з-за посткризових провалів економік в «слабких ланках» (країни Прибалтики, Греція, Португалія), тобто з-за рівневих перепадів, надстрановие регулятори буквально виходять з ладу. У Євросоюзі в ходу вираз: «як у чорну діру провалилися Східні землі».
Так ось, ця різнорівнева крихкість Євросоюзу повчальна для всіх, у тому числі особливо - для України. Зрозуміло, що про вступ до Євросоюзу не може бути й мови. Турбувати ж Україну має намітилося стрімке відставання країни від Росії, Білорусі та Казахстану. Країна може стати малопридатною і для єепівської інтеграції (3). Виправити ситуацію може не зростання (він може нічого не коштувати), а розвиток.
Вище вже зазначалося, що серед найбільш гострих і гальмують розвиток проблем особливої уваги заслуговує стрімке збільшення розриву між надбагатими і бідними. У країні, такій як Україна, - з рекордним розривом доходів - без скорочення цього розриву про масштабні інноваціях не може бути й мови. Як писав Нобелівський лауреат (колишній перший віце-президент Світового банку) Дж. Стігліц, «при досягненні деякого порога нерівності інноваційну модель реалізувати неможливо».
Але мова поки йде не про подолання тієї несправедливості, яка встане на шляху інновацій. Нині мова йде не про високе, а про низький, тобто про витягування економіки з фінансової провалу. Звичайно, олігархи обуряться по-булгаковський: «Вам би тільки відняти та поділити». Так, це так, але ж їх багатство отримано було саме таким способом (4).
Звичайно, в ситуації, що склалася «експропріювати» панівні клани ніхто не буде, а й немає в цьому необхідності. Гроші, у яких настільки гостро потребує країна, від олігархів можуть і повинні бути отримані на основі тих правил, які застосовуються в шанованої нами Європі, тобто в тій Європі, яку Україна готова у всьому копіювати.
Почнемо з того, що в посткризової ситуації в країнах Заходу (в т.ч. США і Західній Європі) неоліберальна практика, що дозволяє приховувати прибуток і гнати казкове багатство в офшори, - знехтувана. Цю «благу вість» неодноразово озвучували Барак Обама, Ніколя Саркозі та інші світові лідери. Вже скоро рік, як країни (типу Швейцарії) змушують відкривати всі таємні рахунки. Відповідно (за винятком законослухняних вкладників) «компетентними органами» перетрушує офшори. Так, Ангела Меркель зажадала від німецьких бізнесменів у найкоротші терміни висвітити вклади в швейцарських банках і в офшорах інших країн з позицій дотримання оподаткування.
До речі, на відміну від нас, що використовують плоску податкову шкалу відрахувань, країни Заходу (США, Франція, Німеччина) застосовують прогресивні ставки податку. Типова ситуація визначення неоподатковуваного мінімуму, а далі йде жорстка диференціація. Так, у США з доходу понад $ 10 млн. у рік стягується податок у розмірі 38%, а у Франції максимальна ставка прибуткового податку становить 56,8%.
В Україні подібні способи вилучення надприбутків важливі; проте вони недосконалі. Інсайдерську практика сповнена таких хитрощів - особливо щодо штучного роздування видатків, через які приховування і розтягування прибутку стає звичайною справою.
Для подолання або ж мінімізації інсайдерами доходів необхідно здійснити таку реформу корпоративного управління, яка забезпечила б прозорість і контрольованість процесів розподілу доходів і в першу чергу - прибутку. Реформа ця повинна бути багатофункціональна; але перш за все вона повинна зруйнувати ті внутрішні інфраструктури інсайдерського контролю, які блокують раціональний розподіл прибутку між власниками корпорації, трудовим колективом і суспільством. Неодмінною умовою такої реформи є юридична реформа, що забезпечує ефективне застосування законів і, відповідно, здійснення прав усіх суб'єктів господарської діяльності. Серед загальних умов проведення такої реформи першорядним є ефективність правоохоронних органів у боротьбі з корупцією.
Завдання здійснення корпоративної реформи спрощується у випадку адаптації до української практики ефективного та прийнятного для нашої країни зарубіжного досвіду. Представляється, що найбільш прийнятний у нашій ситуації може бути досвід корпоративного управління Німеччини. Саме ця модель, випробувана часом, може зруйнувати всеохоплюючу владу і зловживання великих інсайдерів, а також їх панування над процесами тотального присвоєння прибутку. Мова йде про адаптацію до господарській практиці німецької двох'ярусної моделі Ради директорів, що складається з наглядового та управлінського рівнів.
Структура та функції моделі наступні.
Прижився в Україні практику присвоєння прибутку повинні зруйнувати Спостережні ради, що представляють робітників, дрібних акціонерів, банки, спілки споживачів та держава. Контроль над формуванням і розподілом доходів повинен зруйнувати монополію внутрішнього контролю великих інсайдерів.
Відомо, що головний вид зловживання з боку домінуючого власника - це угоди з самим собою, в тому числі дозволяють виводити прибуток. Відведення вартості з компаній у такій ситуації присікається. Підвищення ефективності та зміцнення внутрішніх механізмів корпоративного управління забезпечується організацією Радою директорів аудиту, розкриттям інформації про доходи та іншими засобами. Важливо також ввести в українське законодавство зміни, що підвищують контролюючу роль дрібних акціонерів. Що ж стосується зобов'язань щодо розкриття інформації, то вони повинні стосуватися ключових галузей діяльності.
Впровадження системи «спільного управління» за німецьким зразком дозволило б Спостережній Раді представляти соціальні групи, відсторонені нині від реального управління: найманих працівників, дрібних акціонерів, споживачів, постачальників, кредиторів, а також державні органи обласного та / або республіканського рівнів. Спостережна Рада, маючи в своєму розпорядженні повноваженнями обирати його членів і вести моніторинг діяльності Ради директорів і топ-менеджерів підприємства, був би представницьким органом, що прагнуть знайти компроміс інтересів різних зацікавлених сторін. Публічне розкриття інформації є іншим важливим аспектом західного досвіду. В українських умовах подібні заходи повинні стосуватися відомостей, здатних виявити приховану діяльність великих інсайдерів. Ці заходи повинні включати обов'язкове розкриття кінцевих власників офшорних компаній. Інформація про фінансові потоки фірм має підлягати особливо ретельному аналізу з боку членів Наглядових Рад.
Останні повинні бути наділені повноваженнями контролювати основні операції компаній з фірмами-посередниками, включаючи ціни й інші важливі умови, на яких угоди укладаються. Спостережні Ради повинні залучати до своєї роботи незалежні консалтингові й аудиторські фірми. Для недопущення змови останніх з великими інсайдерами перевіряються підприємств необхідно наділити Рахункову Палату тими ж повноваженнями з нагляду над аудиторами. Подібні кроки можуть змінити панівну модель корпоративного управління в Україні, зробивши прийняття рішень з ключових питань відкритим і прозорим процесом. У результаті нинішній вплив власників і управлінців буде ослаблено, і компроміс різних зацікавлених у діяльності підприємства сторін поступово почне витісняти свавілля великих інсайдерів. У такому разі, крім іншого, можуть скластися передумови для довгострокового тимчасового горизонту управління, що важливо для формування довгострокових стратегій і модернізації.
Юрій Пахомов
|
